Так ні. Просто уламок глиняного горщика, який домогосподарка викинула на смітник двадцять віків тому.

І, незважаючи на це, мій непохитний Олекса цілими днями вперто стовбичить на своїх розкопках, показуючи особистий приклад всій братії.

В перші дні я його ще, правда, спокушував на прогулянки, та що з того? Підеш з ним по місту в обідню перерву, він зразу ж без дозволу господарів тягне тебе на якесь подвір'я і тиче носом в розколоту мармурову плиту. А на ній ледь можна розпізнати зображення людини, що грає на трубі, і якусь грецьку абракадабру.

— Рідкісна знахідка. Надгробок трубача…

Проте навіть такі пізнавально-освітні екскурсії незабаром припинились.

Олекса скоро дійшов висновку, що обов'язок гостинного господаря він виконав, тому й кинув мене напризволяще, а сам іще далі заглиблювався у землю.

Мені ж, бідоласі, лишалось блукати одинокому навколишніми горами і поволі дичавіти, як стародавні таври.

Спробував підмовити на прогулянки Тамару — є у них в експедиції така бідова смугляночка — теж нічого не вийшло. Так би й загинув у розквіті сил, коли б не зібрав на пляжі компанію: хороші хлоп'ята з Москви й Ленінграда та дві подружки-студентки з Дніпропетровська.

Тепер ми так спланували час: вони копались, а ми купались. Хай нам буде гірше!

А бачились з Олексою тільки в обід та вечорами.

Вечеряти з цими земляними кротами було весело. У дворі маленького будиночка на околиці, де їхня база, щоразу розводили велике багаття. Всі вмощувались довкола на перекинутих ящиках, на відрах, що правили цій юрбі за посуд, а хто й просто простягався на теплій землі. І починалися байки та побрехеньки. Народ підібрався все молодий, зубастий, нудьгувати не доводилось.

Я, відверто кажучи, їх весь час під'юджував, по-блюзнірському називав археологію «найточнішою з усіх неточних наук», весь час викликав на суперечку. А вони з піною на губах відстоювали свої «визначні історичні відкриття», хоч, як на мене, то не дуже переконливо. Все ж, що не кажи, ми живемо у вік